igordudnik (igordudnik) wrote in ua_typography,
igordudnik
igordudnik
ua_typography

Стаття Якова Гніздовського «Декілька думок про наш друкарський шрифт»

163.90 КБ
Я. Гніздовський «Декілька думок про наш друкарський шрифт». Журнал «Нотатки з мистецтва», №9/1969.

З початком XVIII ст. слов'янське кириличне письмо з'явилося в новій шаті, воно прийняло стилістичні форми західної, точніше, латинської азбуки. Переміна кириличного письма на більш спрощені форми латинської антикви не прийшла нагло. Західні впливи на слов'янське письмо проявилися значно раніше. Вони прийшли до нас разом з друкарством. З розвитком друкарства, як також із внутрішніх потреб, зв'язаних із загальним поширенням освіти, побіч кириличного письма, в нас почали розвиватися нові, більш спрощені форми, призначені для ширшого, світського вжитку. Західні впливи проникали також у слов'янський рукопис, що почав формуватися з кириличного півуставу. З цих джерел поступово почало кристалізуватися нове, так зване горожанське, письмо, яким друкувались деякі книги, насамперед у Голландії, вже у кінці XVII ст. Але аж на початку XVIII ст., розпорядженням Петра I, ця нова азбука була введена як офіційне письмо. «Цими буквами», сказано у розпорядженні, «печатати історичні й мануфактурні книги, а котрі підчорнені, тих у вищезгаданих книгах не уживати». Збереглися також «Образки старих і нових слов'янських письмових знаків, друкарських і рукописних», на яких Петро І поробив у січні 1710 року свої завваження. Вони свідчать не тільки про його живе зацікавлення новою азбукою, але і про значне особисте відчуття стилістичної єдності нових друкарських шрифтів. Він власноруч викреслив із згаданих «Образків старих і нових слов'янських письмових знаків» деякі букви, передовсім ті, що були стилістичною будовою найбільш зближені до кирилиці. Те, що залишилося, — і була нова азбука, яку мали вживати у цілій тодішній російській імперії і яку вживають східні і полудневі слов'яни, в тому числі й українці, по сьогодні.
На Заході питанням шрифтів, зокрема друкарських, присвячували багато уваги. Творилися щораз нові друкарські шрифти, які часто з успіхом намагалися вдержати захитану винаходом механічного друкарства естетичну рівновагу нової книги. Технічні вдосконалення і механізація в друкарстві не йшли і не йдуть в парі з естетичними вимогами. Це сумний коментар нашого поступу. Протягом довгих сторіч найкращими і мистецьки найбільш завершеними залишилися рукописні книги, а зараз після них ідуть ті, що вийшли з перших, в сьогоднішньому розумінні примітивних, друкарських верстатів. Це ціна, яку нам доводиться платити за поступ. Але багатство й вишуканість друкарських шрифтів західного письма свідчать, що естетичні вимоги можна ще деякою мірою сьогодні поєднати а вимогами механізації і масовості.
Наше друкарство підлягає тим самим законам розвитку, і йому доводиться платити ту саму ціну за поступ. Але на дорозі нашого друкарства стоять ще й додаткові труднощі. Наш друкарський шрифт не багатий. Наші друкарські черенки були звичайно тільки відгомоном західних, часто там же й виконувані. Намагання оживити друкарську азбуку родилися радше з ностальгії і звичайно кінчалися на історичній орнаментальності.
Такий стан свідчить про якісь глибоко закорінені протиріччя нашого письма і нашого друкарського шрифту, що не можуть не викликати найрізноманітніших запитань, включно з найосновнішим: чи переміна форм кириличного письма на форми латинської антикви була доцільна й історично виправдана; чи ця реформа, що перервала одну традицію і, як досвід показав, не зуміла її цілковито зв'язати з другою і цей зв'язок вповні закріпити, — не була помилкою? З двох протилежних можливостей, Петро І обрав компроміс. Кволий розвиток цього здеформованого, бо побудованого на двох різних засадах, письма вказує, що Петро І і його співробітники у своєму рішенні взяли до уваги якоїсь природної закономірності, і це з часом почало мститися. Пересаджування чужих зразків у площині культури й мистецтва є куди складнішою й делікатнішою справою, ніж це може бути у ділянці ужиткової техніки. Що наш друкарський шрифт від Петрової реформи до сьогодні слабо, розвивався, — на те могло скластися багато причин, яких тут не в силі всіх насвітлити. Це, мабуть, справа нашого підсоння, де людина реагує на явища відмінно, мабуть, більш тотально. Її дії не розділені, або ще не розділені на засоби і цілі. Для неї це одне. Вона не може, як її західний партнер, трактувати форму, як щось відділене і незалежне. Якщо вона і присвячує формі увагу, то тільки тоді, коли та нероздільно злита зі змістом в одну живу цілість Поза тим вона її не багато цікавить. Для Заходу форма є незалежною, майже рівнорядною складовою частиною мистецького твору. Чим краща форма, тим більше вона здатна; виразити ідею твору. Східна людина більше вірить в інтуїцію. Їй глибоко байдуже, якими черенками буде надрукована її молитва і чи вона взагалі появиться друком. Хто не бачив, з яким недовір'ям, навіть з погордою наше село ставилося до застосованого знання? І цією нехіттю частинно можна з'ясувати і брак зацікавлення нашим шрифтом, тим більше, що з винаходом рухомого друкарства буква почала бути не тільки мистецтвом, але й технікою, — для східного, дещо неземно орієнтованого духа, вже зовсім світська, негідна глибшої уваги, справа. Така настанова, або як прийнято говорити «клімат», напевно, мали деякий вплив на таке, а не інше ставлення до питань нашого друкарства.
Але, поза кліматом, існують ще й більш конкретні й безпосередні причини, чому розвиток слов'янської друкарської азбуки від 1710 р, по сьогодні подібний радше до вегетації. Однією з причин (є без сумніву, те, що перехід зі стилістичних форм кирилиці на форми латинської антикви був занадто наглий. Він прийшов у час, коли природні процеси були ще не закінчені і вони ще не зуміли видати остаточних графічних форм. Ці форми були створені випадковим збігом історичних обставин і були введені в життя декретом, що не залишав багато місця для дискусії. Але й пізніше в нас не присвячували друкарському шрифтові забагато уваги і не піддавали аналізу ні стилістичних форм, ні будови окремих букв горожанської азбуки, хоч деякі з тих форм вражають нелогічністю, їх не можна інакше розуміти, як випадкові, розвоєво недоношені і з погляду будови, і стилістичні чистоти — вони просто помилки, що тягнуться від 1710 р. по сьогодні. Незначні зміни, які відтоді були впроваджені в горожанський друкарський шрифт, не тільки не усунули тих «слабких місць», але з часом вкралися до нього ще й додаткові. Цим також частково можна пояснити брак зацікавлення нашим друкарським шрифтом.
Не можна не завважати і не можна знайти виправдання на те, чому, наприклад, мінускульне Т в горожанському шрифті тільки поменшена маюскула, чи П, хоч і в рукописному і, навіть, в горожанському шрифті початку XVIII ст. воно конструкцією відповідало латинському п. Пізніше воно чомусь перейшло в і маюскульну форму, Подібне є й з мінускульними буквами в, д, и, й, к, ц, ш, щ, я. Також маюскульні Д, Є, Ж, Л, Ф, Ц, Щ, Я часто мають такі елементи, які не є в стилістичній згоді з рештою букв і є постійним дисонансом нашої задрукованої сторінки. Це ще більше вражає при двомовних виданнях, коли наші букви поставлені поруч відповідника латинської азбуки Цих двомовних видань з часом буде чимраз більше, і це могло б бути додатковою спонукою придивитися ближче до нашої друкарської азбуки та старатися знайти розв'язку написання деяких букв, що викликають сумнів щодо конструкції й чистоти стилю. Коли наше слов'янське письмо перейняло форми західної латинської антикви, то тим самим воно себе поставило під конструктивно-естетичні закони західного письма Наше сучасне письмо, насамперед друкарське, мусило б творити нові форми, пристосовані до нових і змінних потреб, обмінюватися з іншими народами досвідом і надбаннями. Наша друкарська буква у відношенні до латинської поки що в такому положенні, що може більше брати, ніж давати, але відношення може змінюватися, воно залежить виключно від нашого творчого внеску. Зрештою: вміти приймати, коли мовиться про культурні надбання, — це часто велике досягнення, що свідчить про зрілість і високий рівень середовища.
Першим конкретним кроком до оживлення нашої букви було б вивчення найбільш завершених латинських друкарських шрифтів, передовсім тих, що витримали пробу часом, і на підставі їхніх конструктивних законів старатися створити ті слов'янські знаки, яких немає у латинській азбуці. Це не слід розуміти як подальшу «латинізацію» нашої азбуки. Це тільки намагання поглибити і зрозуміти форми, які були накинені нашій слов'янській азбуці Петровою реформою і знайти з тих форм найбільш логічний вихід. Повне ж творче життя нашого письма почнеться тоді, коли воно засвоїть собі теперішні форми і зможе ними вповні і вільно послуговуватися. І воно не конечно мусить в будучині обертатися в орбіті латинського письма. Але якби майбутній курс нашого письма був звернений у напрямі естетичних і конструктивних джерел кириличного, або навіть ще вчаснішого глаголичного письма, то це спрямування, якщо воно має бути наслідком природного розвитку, неможливе без розуміння і упорядкування тої ситуації, в якій наше письмо перебуває вже понад двісті п'ятдесят років. Сьогодні важко сказати, в якому напрямку буде далі розвиватися слов'янське письмо. Чи його дорога приведе до подальшого зближення з формами латинської азбуки, чи воно піде в напрямку нашої відновленої традиції. Обидві ці дороги можливі. Але сьогодні найважливіше: зрушити наше письмо з застою, в якому воно довго перебувало, і збудити його до творчого життя. А інтенсивне творче життя нашого письма вкаже йому властивий напрямок і знайде для нього найбільш відповідну форму поміж двома традиціями, між якими йому припало йти від 1710 року.
Філадельфія, 1969 рік.

Дозволю собі прокоментувати:
У цих, надзвичайно цікавих думках Я Гніздовського, є все ж таки деяке протиріччя: з одного боку автор говорить про «значне особисте [Петром І] відчуття стилістичної єдності нових друкарських шрифтів», а з іншого - що «деякі з тих форм вражають нелогічністю, їх не можна інакше розуміти, як випадкові, розвоєво недоношені і з погляду будови, і стилістичні чистоти — вони просто помилки, що тягнуться від 1710 р. по сьогодні».
У будь-якому випадку, головним є те, що Я. Гніздовський чітко ставить питання: «чи переміна форм кириличного письма на форми латинської антикви була доцільна й історично виправдана; чи ця реформа, що перервала одну традицію і, як досвід показав, не зуміла її цілковито зв'язати з другою і цей зв'язок вповні закріпити, — не була помилкою?»
І тут же сам відповідає: «Першим конкретним кроком до оживлення нашої букви було б вивчення найбільш завершених латинських друкарських шрифтів, передовсім тих, що витримали пробу часом, і на підставі їхніх конструктивних законів старатися створити ті слов'янські знаки, яких немає у латинській азбуці».
На цих словах, відразу ж згадується сучасна болгарська писемність, що свого часу, пішла саме цим шляхом. Здається це не самий вірний напрямок. Також не можу не навести коментар професора Д. Степовика: «На жаль, у заголовках Гніздовського ніяк не відчувається обізнаности з шрифтами, заставками, кінцівками і фігурними гравюрами українських першодруків. Велика ерудиція Гніздовського в цій ділянці відбивала його академічну старанність, уроки «красного письма» (каліграфії) проф. О.Гокера й уроки графіки проф. Т.Кріцмана, — а не українську книжково-графічну традицію. Особливо відчутні впливи на Гніздовського старонімецької і староіталійської графічних шкіл, які він вивчав, здається, не тільки за програмою академії, а й самостійно.
Одна з пізніших статей [яка власне і наведена вище] вияскравлює. що в питаннях шрифту і друкарства Гніздовський був про-західних поглядів і недооцінював розмаїтости і своєрідного чару старих українських (і взагалі кириличних) літер у стародруках. «Наш друкарський шрифт, — писав Гніздовський. — небагатий. Наші друкарські черенки були, звичайно, тільки відгомоном західних, часто там же й виконувані. Якщо час до часу й були в нас намагання оживити друкарську азбуку і зрушити її з застою, то ці намагання часто виходили з інших, немистецьких, міркувань, вони родилися радше з ностальгії і, звичайно, кінчалися на історичній орнаментальності». Цілком очевидно, що при таких поглядах Гніздовський, будучи позаштатним художнім редактором (бо штатних там просто не було) українського журналу у Мюнхені "Українське Мистецтво" (1947 року назва була змінена на "Арку"), старався "оживляти" наш кириличний шрифт своїми не позбавленими елегантності заголовками, підзаголовками, різними графічними прикрасами.»
[Цитую за книгою Д. Степовика «Яків Гніздовський. Життя і творчість», Київ, 2003]

Безумовно, вклад Якова Гніздовського в українське шрифтове (і не лише) мистецтво величезний. Доцільні і його думки про вивчення конструкцій латинських літер та західного шрифтового здобутку. Але не менш доцільно звучать наступні слова Гніздовського: «Але якби майбутній курс нашого письма був звернений у напрямі естетичних і конструктивних джерел кириличного письма...»
Tags: Яків Гніздовський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic
  • 5 comments